СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ПРОФЕСІЙНОГО ВИГОРАННЯ ПРАЦІВНИКІВ ДНС УКРАЇНИ В УМОВАХ СУЧАСНИХ ВИКЛИКІВ

Анотація

У статті розглянуто соціально-психологічні чинники професійного вигорання серед працівників Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) в умовах сучасних викликів. Зокрема, акцент зроблено на комплексному аналізі внутрішніх та зовнішніх факторів, що спричиняють емоційне виснаження, втрату мотивації та зниження професійної ефективності рятувальників. Актуальність обраної теми зумовлена зростанням рівня стресових впливів у професійному середовищі ДСНС, особливо в умовах воєнного стану, зростанням кількості надзвичайних подій, психологічної нестабільності та інформаційного тиску.

Метою дослідження є виявлення основних соціально-психологічних чинників професійного вигорання, аналіз їхньої взаємодії та визначення практичних рекомендацій щодо профілактики й подолання цього синдрому серед рятувальників. У дослідженні використано авторську анкету, яка дозволила вивчити емоційний стан, рівень мотивації, ступінь соціальної підтримки та загальну психоемоційну напруженість працівників ДСНС. У дослідженні взяли участь респонденти різного віку, статі та службового стажу, що дозволило отримати репрезентативні дані про стан ментального здоров’я в системі надзвичайних служб.

Результати анкетування свідчать про системне поширення симптомів професійного вигорання серед працівників служби. Значна частина респондентів повідомила про регулярне емоційне виснаження, зниження рівня мотивації до виконання професійних обов’язків, а також про нестачу підтримки з боку керівництва та колег. Рівень стресу, пов’язаний із сучасними викликами, таким як війна, оцінено респондентами як високий. Особливої уваги потребує той факт, що лише незначна частина рятувальників проходила психологічні тренінги чи отримувала професійну допомогу після травматичних подій.

Аналіз чинників вигорання продемонстрував, що серед основних детермінант можна виокремити такі: хронічний стрес, високий рівень відповідальності за життя інших, частий контакт із травматичними подіями, недостатність ресурсів для психологічного відновлення та знецінення професії у суспільній свідомості. Дослідники відзначають, що в умовах постійної небезпеки та напруження формуються передумови для розвитку вторинної травматизації, що також є частиною синдрому професійного вигорання.

У роботі наведено огляд сучасних психотерапевтичних підходів до профілактики та корекції вигорання. Зокрема, розглянуто ефективність когнітивно-поведінкової терапії, яка фокусується на зміні деструктивних мисленнєвих патернів; гуманістичного підходу, що акцентує увагу на пошуку сенсу професійної діяльності; психодинамічної терапії, яка дозволяє опрацювати глибинні конфлікти та травми; а також організаційно-соціального підходу, що пропонує зміну умов праці, покращення комунікації в колективі та розвиток системи заохочення.

Окремо підкреслено важливість створення в ДСНС сталих структур психологічної підтримки, впровадження регулярних профілактичних заходів, організації кризових втручань після складних виїздів, а також налагодження ефективної співпраці між психологами, керівниками та рятувальниками. Практичні інструменти, такі як релаксаційні техніки, арт-терапія, майндфулнес-практики та інтервізійні зустрічі, вже довели свою ефективність у зниженні рівня професійного напруження та покращенні загального психоемоційного стану працівників.

Узагальнюючи результати, автори стверджують, що профілактика та корекція професійного вигорання має бути системним і багаторівневим процесом, у якому поєднуються індивідуальні, групові та організаційні заходи. Впровадження таких підходів сприятиме збереженню психічного здоров’я рятувальників, підвищенню їхньої ефективності та стійкості до стресу в умовах постійної загрози та надзвичайних ситуацій.