ПЕДАГОГІЧНА СПАДЩИНА ІТАЛІЙСЬКОЇ ШКОЛИ BEL CANTO: ВІД ТЕОРІЇ ДО СУЧАСНОЇ ВОКАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ

Анотація

У статті здійснено ґрунтовний аналіз становлення та розвитку мистецтва bel canto феномену європейської вокальної культури, що виник у контексті зародження оперного жанру наприкінці XVI століття. Bel canto розглядається як багатогранна система, що поєднує в собі технічну досконалість, природність звуковидобування, виразність та високу художню чутливість. Автори зосереджуються на історичних передумовах формування вокальної техніки, яка досягла апогею у XVII-XVIII століттях. Розглянуто основні принципи вокальної методики провідних представників італійської школи: П'єтро Тозі, Джованні Баттісти Манчіні, династії Гарсія (батька та сина), Джованні Баттісти Ламперті та Камілло Еверарді. Аналізується педагогічна спадщина кожного з них, зокрема підходи до розвитку дихання, регістрової рівноваги, артикуляції, дикції та акторської виразності. Обґрунтовано, як принципи bel canto – дихальна опора, legato, портаменто, appoggio, lotta vocale та інші стали не лише основою класичної вокальної школи, але й адаптувались до потреб сучасної вокальної освіти у жанрах естрадного співу, джазу, мюзиклу. У підсумку bel canto постає як унікальна естетична та методична система, що інтегрує культурні, анатомо-фізіологічні та психологічні аспекти навчання співу. Її засади зберігають універсальну цінність у ХХІ столітті та сприяють підготовці конкурентоспроможних вокалістів на міжнародному рівні.