В’язнична поезія: незнищенний голос справжньої літератури

Анотація

Історія української літератури виглядає неповною. З неї під різними, не завжди виправданими мотивами витіснено її важливі події, жанрово-стильові структури. Однією з них стала в’язнична поезія, започаткована Т. Шевченком, подовжена політв’язнями й в’язнями сумління другої половини ХХ ст. Нарисова стаття має на меті заповнити кричущу «білу пляму». Письменники за колючими дротами комуністичних концтаборів стали не тільки найпослідовнішими опонентами «соцреалістів», а й творили чесну, справжню літературу, опинившись на її марґінесах, спромагалися на твори високої художньої вартості. Крім відомих авторів (М. Руденко, І. Світличний, М. Осадчий, О. Різників, Т. Мельничук, В. Стус, І. Калинець, Ірина Калинець, М. Горбаль, С. Сапеляк та ін.), великий корпус в’язничної лірики формували інші автори. Вони за умов репресій панівного режиму свідомо зробили екзистенційний вибір невгнутої особистості, посталої в сукупному образі ліричного героя як носія людської гідності, національних цінностей, гуманістичних переконань. Політв’язні й в’язні сумління своєю творчістю заперечували комуністичну систему, котра судила їх за поезію, ідентифіковану не за художніми, а політичними